Что значит быть дворянином в представлении журдена. Сочинения. Неудачное сватовство и идея Ковьеля
Господин Журден - главный персонаж комедии Мольера «Мещанин во дворянстве», буржуа, мечтающий стать дворянином. У Журдена есть заветная мечта - выучиться светским манерам и стать настоящим аристократом. Для этого он нанимает сонм учителей, портных, парикмахеров, музыкантов и т.д. Он не скупится и тратит немало денег на их услуги, за что они обещают сделать из него настоящего дворянина. Это приносит бесконечные неудобства его домочадцам, но радует работников. Они готовы называть его «Ваша милость», «Ваша светлость», нахваливать его нелепые наряды и песни, лишь бы получить щедрую оплату. Сам Журден человек не образованный, невежественный, с грубыми манерами, но с претензией на дворянское сословие. У читателей и зрителей он скорее вызывает не пренебрежение, а смех.
Тщеславие толкает его на излишние растраты. У него все берут в долг, в том числе и граф Дорант , которого госпожа Журден называет «дойной коровой». Влюбившись во вдовую маркизу Доримену , он дарит ей бриллианты, устраивает приемы и представления. Учителей он просит научить его правильно кланяться перед дамами, писать любовные записки. Тем временем хитроумный Дорант приписывает все эти безумные растраты себе, чем покоряет сердце Доримены. Ослепленный мечтой стать дворянином, Журден готов помешать личному счастью единственной дочери. Молодой Клеонт , который просит ее руки, является не дворянином по крови, отчего Журден ему отказывает. Однако Ковьель, сыграв на тщеславии Журдена, позже представляет Клеонта как наследника турецкого султана, безумно влюбленного в его дочь
Это человек, целиком захваченный одной мечтой - стать дворянином. Возможность приблизиться к знатным людям - счастье для него, все его честолюбие - в достижении сходства с ними, вся его жизнь - это стремление им подражать. Мысль о дворянстве овладевает им полностью, в этом своем умственном ослеплении он теряет всякое правильное представление о мире. Он действует не рассуждая, во вред себе.
Он доходит до душевной низости и начинает стыдиться своих родителей. Его дурачат все, кому вздумается; его обворовывают учителя музыки, танцев, фехтования, философии, портные и разные подмастерья. Грубость, невоспитанность, невежество, вульгарность языка и манер господина Журдена комически контрастируют с его претензиями на дворянское изящество и лоск. Но Журден вызывает смех, а не отвращение, потому что, в отличие от других подобных выскочек, он преклоняется перед дворянством бескорыстно, по неведению, как своего рода мечте о прекрасном. Господину Журдену противопоставлена его жена, истинная представительница мещанства. Это здравомыслящая практичная женщина с чувством собственного достоинства.
Она всеми силами пытается сопротивляться мании своего мужа, его неуместным претензиям, а главное - очистить дом от непрошенных гостей, живущих за счет Журдена и эксплуатирующих его доверчивость и тщеславие. В отличии от своего мужа, она не питает никакого почтения к дворянскому званию и предпочитает выдать дочь замуж за человека, который был бы ей ровней и не смотрел бы свысока на мещанскую родню. Молодое поколение - дочь Журдена Люсиль и ее жених Клеонт - люди нового склада. Люсиль получила хорошее воспитание, она любит Клеонта за его достоинства. Клеонт благороден, но не по происхождению, а по характеру и нравственным свойствам: честный, правдивый, любящий, он может быть полезен обществу и государству. Кто же те, кому хочет подражать Журден? Граф Дорант и маркиза Доримена - люди благородного происхождения, у них изысканные манеры, подкупающая вежливость.
Но граф - это нищий авантюрист, мошенник, ради денег готовый на любую подлость, даже на сводничество. Доримена вместе с Дорантом обирает Журдена. Вывод, к которому подводит Мольер зрителя, очевиден: пусть Журден невежествен и простоват, пусть он смешон, эгоистичен, но он - человек честный, и презирать его не за что. В нравственном отношении доверчивый и наивный в своих мечтаниях Журден выше, чем аристократы. Так комедия-балет, первоначальной целью которой было развлечь короля в его замке Шамбор, куда он выезжал на охоту, стала, под пером Мольера, сатирическим, социальным произведением. В творчестве Мольера можно выделить несколько тем, к которым он неоднократно обращался, развивая и углубляя их. К числу их можно отнести тему лицемерия («Тартюф», «Дон Жуан», «Мизантроп», «Мнимый больной» и др.
), тему мещанина во дворянстве («Школа жен», «Жорж Данден», «Мещанин во дворянстве»), тему семьи, брака, воспитания, образованности. Первой комедией на эту тему, как мы помним, были «Смешные жеманницы», продолжена она была в «Школе мужей» и «Школе жен», а завершена в комедии «Ученые женщины» (1672), которая высмеивает внешнее увлечение науками и философией в парижских салонах второй половины XVII в. Мольер показывает, как светский литературный салон превращается в «научную академию», где ценят тщеславие и педантизм, где претензиями на правильность и изящество языка пытаются прикрыть пошлость и бесплодие ума (II, 6, 7; III, 2). Поверхностное увлечение философией Платона или механикой Декарта препятствует женщинам выполнять их непосредственные основные обязанности жены, матери, хозяйки дома. Мольер видел в этом социальную опасность.
Он смеется над поведением своих псевдоученых героинь - Филаминты, Белизы, Арманды. Зато он любуется Генриеттой, женщиной ясного трезвого ума и отнюдь не невеждой. Разумеется, Мольер осмеивает здесь не науку и философию, а бесплодную игру в них, приносящую вред практическому здравому взгляду на жизнь. Последним произведением Мольера, постоянно напоминающим нам о его трагической личной судьбе, стала комедия «Мнимый больной» (1673), в которой смертельно больной Мольер играл главную роль. Как и более ранние комедии («Любовь-целительница», 1665; «Лекарь поневоле», 1666), «Мнимый больной» - это насмешка над современными врачами, их шарлатанством, полным невежеством, а также над их жертвой - Арганом. Медицина в те времена основывалась не на опытном изучении природы, а на схоластических умозрениях, опирающихся на авторитеты, которым переставали верить.
Но, с другой стороны, и Арган, маньяк, которому угодно видеть себя больным, - это эгоист, самодур. Ему противостоит эгоизм его второй жены, Белины, женщины лицемерной и корыстной. В этой комедии характеров и нравов изображен страх перед смертью, полностью парализовавший Аргана. Слепо верящий невеждам-врачам, Арган легко поддастся обману - он глупый, обманутый муж; но он же - крутой, гневный, несправедливый человек, жестокий отец. Мольер показал здесь, как и в других комедиях, отклонение от общепринятых норм поведения, которое разрушает личность. Драматург скончался после четвертого представления пьесы, на сцене он почувствовал себя плохо и едва доиграл спектакль.
В ту же ночь 17 февраля 1673 г. Мольера не стало. Погребение Мольера, умершего без церковного покаяния и не отрекшегося от «позорной» профессии актера, обернулось общественным скандалом. Парижский архиепископ, не простивший Мольеру «Тартюфа», не позволил хоронить великого писателя по принятому церковному обряду. Понадобилось вмешательство короля. Похороны происходили поздно вечером, без соблюдения должных церемоний, за оградой кладбища, где обычно хоронили безвестных бродяг и самоубийц.
Однако за гробом Мольера вместе с родными, друзьями, коллегами шла большая толпа простого люда, к мнению которого так тонко прислушивался Мольер. Недаром Буало, высоко ценивший творчество Мольера, обвинял своего друга в том, что он «слишком народен». Народность комедий Мольера, которая проявлялась и в их содержании, и в их форме, основывалась, прежде всего, на народных традициях фарса. Мольер следовал этим традициям в своем литературном и актерском творчестве, всю жизнь сохраняя пристрастие к демократическому театру. О народности творчества Мольера свидетельствуют и его народные персонажи.
Это, прежде всего, слуги: Маскариль, Сганарель, Созий, Скапен, Дорина, Николь, Туанетта. Именно в их образах Мольер выразил характерные черты национального французского характера: веселость, общительность, приветливость, остроумие, ловкость, удаль, здравый смысл. Кроме того, в своих комедиях Мольер с подлинным сочувствием изображал крестьян и крестьянский быт (вспомним сцены в деревне в «Лекаре поневоле» или в «Дон Жуане»). Язык комедий Мольера также свидетельствует об их подлинной народности: в нем часто встречается фольклорный материал - пословицы, поговорки, поверья, народные песни, которые привлекали Мольера непосредственностью, простотой, искренностью («Мизантроп», «Мещанин во дворянстве»). Мольер смело использовал диалектизмы, народный патуа (диалект), различные просторечия, неправильные с точки зрения строгой грамматики обороты. Остроты, народный юмор придают комедиям Мольера неповторимую прелесть.
Характеризуя творчество Мольера, исследователи нередко утверждают, что он в своих произведениях «выходил за пределы классицизма». При этом обычно ссылаются на отступления от формальных правил классицистской поэтики (например в «Дон Жуане» или некоторых комедиях фарсового типа). С этим нельзя согласиться. Правила построения комедии трактовались не так строго, как правила трагедии, и допускали более широкое варьирование. Мольер - самый значительный и самый характерный комедиограф классицизма. Разделяя принципы классицизма как художественной системы, Мольер сделал подлинные открытия в области комедии. Он требовал правдиво отображать действительность, предпочитая идти от непосредственного наблюдения жизненных явлений к созданию типических характеров.
Эти характеры под пером драматурга приобретают социальную определенность; многие его наблюдения поэтому оказались пророческими: таково, например, изображение особенностей буржуазной психологии.
- Новое!
Мольер (Жан Батист Поклен) - драматург, поэт, актер - создал замечательные пьесы, до сих пор не сходящие со сцен многих театров мира, такие, как - «Тартюф», «Дон Жуан», «Мизантроп». И одной из самых лучших, самых ярких его комедий является «Мещанин во...
В теории ролей мы выделим только два момента, представляющие непосредственный интерес для молодежи. Первый – это позиция личности в мире и по отношению к самой себе. Предположительно существует некая объективная (чаще всего неполная) оценка человека....
Величайшим писателем, творившим в эпоху классицизма, но смелее других вышедших за его пределы, был Мольер, создатель французской комедии, один из основоположников французского национального театра. Жан - Батист Поклен (1622 -1673), в своей театральной...
Мольер родился в семье королевского обойщика и мебельщика Ж.Поклена, который сумел поместить сына в Клермонский колледж. Юный Поклен получил широкое образование, проявив особую склонность к античной литературе и философии. После окончания колледжа...
Одним из основных направлений в комедиях Мольера является осмеяние разбогатевших буржуа и критика стремительно деградировавшей аристократии. Так, в своем произведении «Мещанин во дворянстве» он создает образ мещанина Журдена, который во что бы то ни...
Г-жа Журден и все остальное семейство противостоит Журдену. Г-жа Журден - истинная мещанка, вполне довольная своим положением. Обладая здравым смыслом, она не комплексует перед дворянством. Она стремится к одной цели - выбить у мужа из головы блажь,...
Те літо було грозовим і спекотним. Ранок починався синявою безхмарного неба, вогкою свіжістю дерев і трави, вологим диханням озера, в якому відбивалися біло-рожеві стіни ростовського кремля з його вежами і куполами і зелені, купчасті верби на низькому болотистому березі. Але до полудня над безлесыми пагорбами, оточуючими приозерную улоговину, вспухали жовто-рожеві грозові хмари. Вони росли, з"єднувалися, наливалися темною синню, і незабаром на місто, на озеро, на навколишні поля в сяйві і гуркоті падали важкі грозові зливи...
Літо «дощу навпіл з сонцем» пам"ятне мені з багатьох причин. Старий ростовський кремль, тоді ще тільки відновлюваний після урагану 1954 року, старий, пустельний, ще не відкритий туристами, був казковим замком для мене і двох моїх супутників, являвших собою весь наявний склад експедиції. Тихе, провінційне, доброзичливий і затишне місто розкривав перед нами неквапливий побут російської провінції, як би зв"язує сьогодення з минулим.Зрештою, то було літо дійсних відкриттів, перше в низці розвідок та розкопок, відзначило початок тієї книги, яку я продовжую писати на цих сторінках,- книги про минуле людини і природи.
Крім розкопок на острові перед містом, ми мали обстежити і описати вже відомі місця поселень стародавньої людини. У музеї збереглися звіти їх першовідкривачів, місцевих краєзнавців і професійних археологів, і, дотримуючись їхнім описам, я проходив своєрідну школу, відшукуючи сліди роботи своїх попередників і звіряючи їх оцінки зі своїми. Повертаючись увечері в канцелярію музею, надану для ночівлі, ми розбирали денні знахідки, мили їх, описували, а перед сном бродили по переходах кріпосних стін, переймаючись нічним спокоєм ростовської старовини.
Одного вечора, повернувшись в музей, я виявив на підвіконні, заваленому нашими пакетами з знахідками, невеликий глиняний горщик з круглим дном і невисокою вертикальної шийкою. Поруч з ним лежали кістяне вістря, схоже на стилет, і кочедык, за допомогою якого з лика і берести плели на Півночі (та й зараз плетуть) постоли, кошелі, пестери та інше господарське начиння. Як випливало з доданої записки, ці речі приніс у музей шофер, возив гравій для дорожніх робіт з кар"єру, розташованого кілометрах в двадцяти п"яти від міста. За його словами, в гравії були і людські кістки.
В ряду відкриттів того літа це була ще одна удача, про яку я міг тільки мріяти. Переді мною лежали речі з поховання фатьяновской культури - одного з найцікавіших і загадкових явищ стародавньої історії Східної Європи.
Фат"янівська культура, яка отримала свою назву за першим раскопанному могильнику біля села Фатьяново в Ярославській області, відома археологам вже більше ста років. За цей час було відкрито і досліджено декілька десятків могильників, сотні поховань, систематизовано та видано величезний матеріал, написано багато статей і книг, але ореол загадковості від цього не зменшився.
Археологам до цих пір не вдалося знайти поселень цих людей.
Є могильники, але немає поселень, - значить, фат"янівці були кочівниками? Так і був спочатку вирішено «фат"янівське питання»... до тих пір, поки не звернули увагу на господарство цих людей, про який можна було судити по знахідках в похованнях.
Фатьяновские могильники займають високі пагорби серед сучасних полів,- пагорби, складені гравієм і залишками морени. Тут, не зазначені якими-небудь надмогильними спорудами, насипами або каменями, в глибоких прямокутних ямах, викопаних в шарах гравійного піску, лежать скелети фат"янівців: на боці або на спині, але завжди в скорченому положенні - з зігнутими в колінах ногами і з руками, піднятими до обличчя.Навколо них стоять прекрасною вичинки глиняні судини - кулясті, сплощені, з вертикальним віночком, вкриті майже поліруванням, поверх якої нанесений тонкий, надзвичайно витончений візерунок, схожий з візерунком плетіння або тканини.
Разом із судинами біля скелетів лежать кістяні знаряддя: долота, кочедыки, лощила, кинджали - і різні прикраси: молоточкоподібні шпильки, підвіски із зубів тварин, намиста з трубчастих кісток птахів. Тут же кам"яні знаряддя: наконечники стріл і списів, ножі, скребки, шліфувальні плити, але головне - сокири.Їх два види, і обидва вони найкраще малюють обличчя цієї культури: сверлениє бойові сокири з важких кристалічних порід, що нагадують томагавки північноамериканських індіанців, тільки більш масивні, і плоскі шліфовані робочі сокири з кременю, вставлявшиеся в кістяні або дерев"яні муфти, сполучені з рукояткою.
Вже предмети, знайдені в першому могильник цієї культури, показали, що фат"янівці були знайомі з металом, і не просто знайомі, але прямо займалися плавкою і литтям. Поряд з мідними прикрасами: підвісками, браслетами, перснями, пронизками для намист,- в їх похованнях лежать бронзові сокири, списи і ливарні форми, в яких відливалися ці металеві предмети.
Не менш важливо, що фат"янівці, як то з достовірністю встановлено, були тваринниками. Кістки домашніх тварин - свиней, овець, кіз,- знайдені в могилах фат"янівців, залишилися від шматків заупокійної їжі, покладеної при похованні. З кісток корів і коней були виготовлені деякі кістяні знаряддя фат"янівців, а з їх зубів - підвіски до ожерельям. Такі знахідки дозволили досить точно представити не тільки склад, але і структуру фатьяновского стада.
Посилення загадковості фат"янівців сприяло і те обставина, що при найближчому розгляді фат"янівці виявилися лише невеликим і самим східним відгалуженням мегакультуры «бойових сокир», названої так, як я вже писав, найбільш характерному предмету, встреченному в комплексах усіх без виключення цих споріднених культур, - кам"яного шліфованого сокири з просвердленим отвором для рукоятки.
«Родичі» фат"янівців, як з"ясувалося, добре відомі на теренах усієї Східної і Північної Європи - Швеції, Фінляндії, Данії, Німеччини, Польщі, Чехословаччини, в Прибалтиці, де крім могильників цих людей вивчені їх поселення з великими будинками, загонами для худоби, коморами і оточуючими селища полями. Ці люди будували свої житла на землі з жердин і колів, переплітаючи їх гілками і обмазуючи зверху глиною,- зовсім так, як будували колись українські мазанки.Археологами проведені детальні дослідження цих культур, вивчено їх господарство, культурні та торговельні зв"язки з сусідами, з"ясовано природні умови, вигляд людей, нарешті, уточнено хронологія - основа основ, без якої дослідник минулого виявляється безпомічним у своїй роботі. Але все це там, в більш західних областях Східної Європи...
Тут же єдиною ниточкою в руках археолога, який намагався розібратися в загадці фат"янівців, виявлялися виготовлені ними предмети, знайдені на стійбища лісових мисливців. При розкопках у різних місцях дослідники знаходили черепки фатьяновских судин, фатьяновские сокири й кам"яні стовпчики, що утворилися при свердлінні «бойових сокир» трубчастим свердлом. Знахідки таких кам"яних стрижнів здавалися особливо важливими.Будучи покидьками виробництва, вони свідчили, що фат"янівці не тільки відвідували місця неолітичних стійбищ, але в ряді випадків тут же виготовляли свої сокири, тобто жили тут якийсь час...
Може бути, фат"янівці і були мешканцями цих стійбищ?
Насправді, варто згадати, що могильники лісових мисливців нам практично невідомі. Можливо, вони ховали своїх небіжчиків на помостах над землею, як це колись робили саами і мисливські народи Сибіру. Тому можна вгадати думку, яка з неминучістю виникла в розумах дослідників. Оскільки, міркували вони, з одного боку, нам відомі тільки поселення неолітичних мисливців, а з іншого - тільки могильники фат"янівців, то чому не припустити, що перед нами дві половини одного цілого, явища однієї культури, доповнюють один одного? Різниця в предметах, у посудинах?Але подібні відмінності можна бачити в межах однієї культури, на її поселеннях, що використовуються в різні пори року. Тут же відміну може бути ще більшим. На поселеннях ми бачимо грубу кухонний посуд повсякденного вжитку, а в похованнях - ритуальну, спеціально виготовлені, як і всі інші предмети похоронного обряду! Знахідки ж фатьяновских речей на поселеннях тільки підкреслюють штучність їх поділу...
Така була точка зору вчених, які намагалися звести кінці з кінцями, разом пояснивши відсутність могильників лісових мисливців і поселень фат"янівців.
Таке пояснення було занадто штучним, щоб знайти достатню кількість прихильників. Відмінність між лісовими мисливцями і фатьяновцами полягало не тільки у формі і способи виготовлення предметів матеріальної культури. Головне було в господарстві, в знайомстві фат"янівців з металом, широкий розвиток у них тваринництва. Нарешті, не можна було не звернути увагу на антропологічні відмінності між фатьяновцами і лісовими мисливцями; більш того, на повну тотожність фат"янівців представникам західних культур «бойових сокир».
Згідно з роботами антропологів, які вивчали черепа й кістяки з фатьяновских могильників, в переважній більшості вони належали людям так званого «середземноморського» типу з високим крутим чолом, масивним красивим черепом, тонким, часто з невеликою горбинкою носом і широким, масивним підборіддям. Такий тип людей можна бачити на скульптурних портретах стародавніх римлян, він зберігся серед населення Центральної Європи та Східної Прибалтики, в Подунав"ї та частково на Балканському півострові.Фатьяновские жінки, навпаки, виявляються витончені і тонкі, володіючи гарними рисами обличчя, як то можна бачити по реконструкціям антропологів.
За всіма ознаками виходило, що фат"янівці - безсумнівні прибульці з західних областей Східної Європи, з території сучасної Польщі і Чехословаччини, де історія споріднених їм племен простежується з набагато більш раннього часу, ніж поява фат"янівців у Волго-Окському межиріччі. А це вже давало простір для фантазій.В тридцятих роках нашого століття, коли на розвиток європейської археології певний тиск чинили політичні ідеї, в першу чергу пов"язані з расизмом і фашизмом, ряд німецьких археологів, антропологів та істориків проголосив фат"янівців передовими загонами давніх германців у їх наступі на схід. За їх твердженнями, фат"янівці були «штурмовими загонами», які обрушували на голови місцевих мешканців свої кам"яні сокири під час завойовницьких походів на схід.
Войовничість фат"янівців виводилася буквально з усього, починаючи зі специфічних «бойових сокир» і кінчаючи тваринництвом, для якого необхідні були нові простори, і навіть металообробкою, для якої потрібні були нові родовища міді і ринки збуту.Нікому не прийшло в голову, що вузька спеціалізація фатьяновского тваринницького господарства не тільки не передбачає конфлікт з місцевими мисливцями і рибалками, але, навпаки, дозволяє їм абсолютно безболісно заповнити ту, що виявилася вільною, екологічну «нішу», яку шукали під час своїх пересувань ці люди і яка передбачала в наших лісах не протистояння культур, а - співробітництво.
Але все це стало зрозуміло значно пізніше, півтора-два десятиліття після закінчення другої світової війни.
У ті роки, з яких я почав розповідь про фатьяновцах, ці питання піднімалися з особливою гостротою, викликаючи запеклі суперечки археологів, зберігались на якісному протилежних точок зору. Готуючись вступити в науку, ми, студенти, не тільки прислухалися до цих наукових дискусій, але і намагалися аргументів противників знайти свій шлях, визначити свою точку зору, тому що «проблема» фат"янівців,немов у фокусі,зібрала безліч інших, настільки ж важливих методичних питань, вирішення яких визначало шлях подальшого розвитку нашої науки.
Доторкнутися до самих фатьяновцам, побачити не за склом вітрини; а на місці все те, із-за чого розпалювалися суперечки, було і моєю заповітною мрією. Ось чому на наступний ранок після того, як шофер привіз в ростовський музей предмети зі зруйнованого фатьяновского поховання, я був у конторі автоколони, а ще через якийсь час, втиснувшись у кабіну неабияк пом"ятого самоскида, їхав на місце знахідки...
Невеликий горб, майже повністю прихований гравійним кар"єром біля села Халдеево, займав вершину пологою гряди, звідки відкривався вид на такі ж навколишні пагорби, зайняті селами і полями, сбегающими до густим луках, серед яких виблискували петлі невеликих річок. Наскільки хапав очей, весь цей край складався з луків і полів. І тільки на півночі і на сході слабо синіли смуги далеких лісів.
Картина, яка залишилася в пам"яті, мабуть, вплинула на моє подальше ставлення до фатьяновцам і пов"язаних з ними проблем в більшій мірі, ніж огляд стінок кар"єру, який підтвердив наявність тут могильника і приніс ще один трофей - бойова сокира з зеленого діориту. Можливо, вже тоді, намагаючись розібратися в структурі навколишнього світу, я звертав увагу не стільки на предмети, що з"являлися переді мною з пластів минулого, скільки на обставини їх знахідки, на те, що їх оточувало, в першу чергу на пейзаж, намагаючись побачити за сучасним - той, інший, давній.
І хоча Халдеевский могильник залишився єдиним фатьяновским могильником, який я сам розкопав, повернувшись сюди на наступний рік, вивчаючи фатьяновские матеріали, з якими мені довелося зіткнутися на берегах Плещеєва озера, я відчував, що шлях до розкриття їх таємниці веде не тільки через розкопки. Він вимагав ще й іншого підходу до проблеми, іншого, не археологічного тільки, а екологічного погляду на загадку.
Главный герой комедии Мольера «Мещанин во дворянстве» господин Журден - мастерски выведенный автором образ нувориша и выскочки. Его появление в произведении было обусловлено социальным положением тогдашнего французского общества: на фоне обеднения дворянства все больше обогащается буржуазия, все больше она стремится сравняться с аристократией. Вот и у зажиточного торговца Журдена есть только одно беспокойство - во всем стать похожим на дворянина и заслужить уважение в высшем обществе.Следуя дворянским традициям, господин Журден нанимает для себя учителей и стремится получить знания по музыке, философии, научиться фехтовать и танцевать, как дворяне. А учителя только пользуются его несовершенством и, как могут, извлекают из него деньги. Каждый из учителей заявляет, что его наука важная, и именно ее надо изучать более глубоко. Но господину Журдену нужно от своих наставников гораздо меньше, ведь его знания о высшем свете только поверхностные. Поэтому в ответ на предложения научиться физике, этике и логике господин Журден просит учителя-философа научить его только «узнавать по календарю, когда бывает месяц, а когда нет».
Господин Журден наивно верил в всепобеждающую силу денег и считал, что для того, чтобы стать настоящим дворянином, достаточно нанять дорогого портного, а не жалеть денег на платье, и научиться «благородным манерам». На расходы Журдена толкает и тщеславие. Например, однажды услышав обращение к себе «ваша милость», господин Журден увеличивает чаевые для подмастерьев портного, а те, раскусив его слабость, в своих обращениях сводят его сначала в «сиятельство», а затем и в «светлость», за что получают все больше и больше денег.
То же самое тщеславие становится причиной отказа Журдена Клеонту - жениху своей дочери. В отличие от Клеонта, который считает, что счастливым и крепким брак может быть только с равным по состоянию, господин Журден считает совсем иначе. По просьбе руки Люсиль он отвечает: «Дочь моя будет маркизой, а рассердишь меня еще больше, так я ее герцогиней сделаю».
Следует отметить, что господин Журден был достаточно неплохим человеком. Свой капитал он заработал тяжелым трудом, и денег для тех, кого считал своими друзьями, не жалел. Но он был настолько наивным, что его простотой пользовались те, кто хотел нажиться за его счет. Если бы не его слепое стремление любой ценой стать дворянином, его жизнь сложилась бы совсем иначе.
По традиции комедии все заканчивается счастливо. Выходит замуж за любимого дочь господина Журдена и, кажется, все становится на свои места. Но автор так и оставляет открытым вопрос о том, удалось ли господину Журдену пробиться в высший свет. На этот вопрос должны ответить сами читатели, учитывая все обстоятельства и характер героя.
